Апостол, зачало 329б (Евр11. 24–26, 32—12. 2а):

Вірою Мойсей, коли виріс, відрікся зватися сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху. Він наругу Христову вважав за більше багатство, ніж скарби єгипетські, бо він озирався на Божу нагороду. І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків, що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців; жінки діставали померлих своїх із воскресіння; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в́язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних. І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли, бо Бог передбачив щось краще про нас, щоб вони не без нас досконалість одержали. Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри, що замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого. Тож подумайте про Того, хто перетерпів такий перекір проти Себе від грішних, щоб ви не знемоглись, і не впали на душах своїх.

Тлумачення:

Евр11. 24–26: Вірою Мойсей, коли виріс, відрікся зватися сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху.

Апостол як би так каже їм: ніхто з вас не залишив ні царського двору, і двору прекрасного, ні таких скарбів, і не відмовився бути царським сином, коли це було можливо, як зробив Мойсей. А що він не просто відмовився від цього, апостол пояснив, сказавши: відкинувшись тобто, знехтував, погнушався … (Злат.). – «Краще захотів страждати з Божим народом…» «Ви, каже, страждаєте самі за себе; а він вважав за краще страждати за інших і добровільно наразив себе на такі небезпеки, тоді як міг би і жити благочестиво, і користуватися благами» (Злат.). – «Чим мати тимчасову, гріховну насолоду…» Гріхом називається тут небажання страждати разом з іншими: це, каже, він вважав за гріх. Якщо так, то велике благо – страждання, якому він добровільно зазнав, залишивши царський двір. Він зробив це, побачивши щось велике (Злат.). – «Зневаження Христове вважав для себе багатством…» Що означає ганьбу Христову? Тобто таку ганьбу, яку ви терпите, ганьбу, яку терпів Христос, або те, що він потерпів за Христа, коли злословили його за камінь, з якого він вивів воду: камінь же, каже, був Христос (1 Кор. Х:4 ). Коли буває ганьба Христова? Коли ми, залишаючи батьківські звичаї, терпимо наругу, коли, страждаючи, вдаємося до Бога… Зневажання Христове в тому, щоб терпіти до кінця і до останнього подиху, подібно як Сам Він терпів від тих, кому благодійствує… Життя, сповнене задоволень, є гріховним, а сповненим ганьбою — Христовим…

Евр11.32: І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків,

Апостол більше не наводить прикладів, але, закінчивши блудницею і присоромивши якістю цієї особи, не поширюється більше в оповіданнях, щоб не здатися багатослівним; втім, і недосконало залишає їх, але дуже мудро перераховує їх мимохідь, досягаючи подвійної користі – уникаючи надмірності і не порушуючи повноти (Злат.). Деякі засуджують Павла за те, що він поставив Варака, Самсона та Єфея на цьому місці. Але що кажеш? Хіба він міг не згадати про них, згадавши про блудницю? Тут йдеться не про інші обставини їхнього життя, а про те, чи була в них віра, чи сяяли вони вірою.

Евр11.33-34: що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців;

«Чи бачиш, що апостол не свідчить тут про їхнє славне життя? Не тут переважно полягає і питання, а розкривається віра. Саме питається: чи вірою вони робили все? Вірою, каже він, перемігши царства, що були за Гедеона. Вчиняючи правду. Хто? Ті ж самі. Або правдою він називає тут людинолюбство. Отримай обітниці. Думаю, що це сказав він про Давида. Які ж обітниці одержав він? Ті, що полягали в словах, що насіння його сяде на його престолі (Пс СХХXI:11). Загородивши уста левів, згасивши силу вогненну, уникнувши гострого меча. Дивись, як перебували в смертній небезпеці – Даниїл, оточений левами, три юнаки, що були в печі, Авраам, Ісаак та Яків – у різних спокусах, і проте не впадали у відчай (Злат.). – «Уникали вістря меча…» Думаю, каже Златоуст, що і це сказав він також про трьох юнаків. – «Зміцнювалися від немочі, були міцні на війні, проганяли полки чужих…» Тут він розуміє обставини виходу з вавилонського полону. – Від немочі – тобто. від полону (Злат.). Коли обставини юдеїв перебували у відчайдушному становищі, коли вони анітрохи не відрізнялися від мертвих кісток, тоді й сталося їхнє повернення (з полону).

Евр11.35  жінки діставали померлих своїх із воскресіння; інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння;

«Дружини отримували померлих своїх воскреслими…» Тут він говорить про пророків Єлисея та Іллю, які воскресали мертвих. – «Інші ж замучені були, не прийнявши звільнення, щоб отримати найкраще воскресіння…» Тут, мені здається, – каже Златоуст, – він розуміє Іоанна Хрестителя та Якова, тому що побиттям (apotumpanismoV) позначається відсікання голови. Вони могли б дивитися на світло сонячне, могли б не робити викривлень, і проте зважилися померти; і ті, що воскресали інших, самі обрали собі смерть, щоб отримати найкраще воскресіння.

Евр11.36-37 а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в́язниці.

Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Закінчує мову вказівкою на узи, в’язниці, бичування, побиття камінням, розуміючи те, що було зі Стефаном і Захарією: вбивством, додає він, меча помроша. Що ти кажеш? Одні уникаючи гострого меча, а інші – вбивством меча помрошу? Що це означає? Що ти звеличуєш? Чому дивуєшся? Першому йди останньому? Воістину, каже, тому та іншому. Першому – тому, що воно близьке до вас, а останньому – тому, що віра надавала свою силу за самої смерті… Те й інше – чудеса віри; і те, що вона робить великі справи, і те, що зазнає великих лих і не думає про страждання.

Евр11.38 Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних.

«Ти не можеш, каже, сказати, що це були люди грішні та нікчемні; ні, якби навіть ти протиставив їм цілий світ, то побачив би, що вони перетягують ваги і виявляються важливішими… Що ж могли б отримати тут на нагороду ті, кого гідного немає нічого у світі? Тут апостол підносить їхній розум, навчаючи не приліплюватися до сьогодення, але думати про те, що вище за всі предмети справжнього життя, якщо весь світ недостойний їх» (Злат.). «Ми і уві сні не відчували того, в чому ці чоловіки провели весь час, не в покарання за гріхи, але постійно роблячи добрі справи і постійно зазнаючи скорбот. Уяви Іллю, про якого говорить апостол у словах: походивши в милосердях, і їм закінчує приклад, не залишаючи, втім, і інших, так як і для них те саме було справою звичайною… За надлишку скорбот вони не мали, каже, ні одягу для прикриття себе, ні міста, ні вдома, ні притулку, ні навіть спокою: і там поневірялися і звідти виганяються … »(Злат.).

Евр11.39-40 І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли, бо Бог передбачив щось краще про нас, щоб вони не без нас досконалість одержали.

«Яка ж, каже, нагорода за таку надію? Яка відплата? Велике, і таке велике, що навіть не може бути виражене словом (1Кор. 2:9). Але вони ще не отримали цього, ще чекають, померши в таких скорботах. Вже минуло стільки часу, коли вони залишилися переможцями, і ще не отримали нагороди; а ви, перебуваючи ще в подвигу, нарікаєте. Подумайте, що означає і чого варто Аврааму і Апостолу Павлу чекати, коли ти досягаєш досконалості, щоб мати можливість отримати нагороду? Спаситель передбачив, що Він не дасть їм нагороди, поки ми не прийдемо, подібно до того, як чадолюбивий батько говорить дітям, які доброзичливі і виконали свою справу, що не дасть їм їсти, поки не прийдуть їхні брати. А ти нарікаєш, що ще не отримав нагороди? Що ж робити Авелю, який насамперед переміг і залишається неувінчаним? Що – Ною? Що іншим, хто жив у ті часи і чекає на тебе і тих, які будуть після тебе? Бачиш, що ми маємо перевагу перед ними? Тому добре сказав апостол: Богу найкраще, що про нас попереджу… Щоб не здавалося, ніби вони мають перевагу перед нами в тому, що увінчуються перші, Бог визначив увінчати всіх одночасно, і той, хто переміг за стільки років, отримає вінець разом з тобою. Чи бачиш піклування про нас Боже? І не сказав: нехай не без нас будуть увінчані, але: нехай без нас досконалість приймуть; значить – тоді вони й досконалими виявляться. Вони попередили нас у подвигах, але не попередять про отримання вінців; і це не є несправедливість до них, але честь нам, так як і вони чекають на своїх братів. Якщо всі ми – одне тіло, то для цього тіла більше задоволення, коли воно увінчується повністю, а не частинами. Тому праведники гідні здивування, що вони радіють благам братів так само, як своїм власним. І вони самі бажають бути увінчаними з іншими своїми членами, тому що у загальному прославленні – більше задоволення» (Злат.).

Евр12.1 Тому й ми, маючи навколо себе таку хмару свідків, скинемо з себе всякий тягар і гріх, що запинає нас, і з терпінням будемо проходити те, що нам належить.

Як хмара своєю тінню захищає того, кого палять пекучі промені, так і спогад про святих відновлює і зміцнює душу, пригнічену лихами. Не сказав: що висить над нами, але: облягаючи нас, що означає більше і показує, що, облягаючи навколо, ця хмара свідків робить нас безпечнішими … (Злат.). – «Всякий тягар». Який – всякий? Тобто сон, недбальство, низькі помисли, все людське (Злат.). – «Замикає нас гріх …» thneuperistaton amartian, точніше слав. : «зручний гріх …», тобто. або що зручно опановує нами, або зручно переможений; краще останнє, оскільки ми можемо, якщо захочемо, легко перемогти гріх (3лат.). – «Терпінням та течем (з терпінням проходитимемо)…» Не сказав: боротимемося… але що всього легше на ниві, те й постачає на вигляд. Не сказав також: посилимо течію, але: будемо терплячі в тому самому перебігу, не будемо слабшати (Злат.).

Евр12.2 дивлячись на начальника і вчинителя віри Ісуса, Який, замість радості, що перед Ним лежала, зазнав хрест, знехтувавши осоромлення, і осів праворуч Божого престолу.

Потім представляє головну втіху, яку пропонує і колись, і після – Христа… дивлячись, каже, тобто. щоб нам навчитися подвигам, дивитимемося на Христа (Злат.). – Замість радості, що передлежала Йому, зазнав хрест…, тобто. Він міг би й не страждати, якби захотів, тому що Він беззаконня не сотвори, і не знайдетеся лестощі у Його устах (Іс. LIII: 9; Ін. 14: 30; 10: 18). Якщо ж Він, не маючи жодної потреби бути розіп’ятим, розіп’явся для нас, то чи не справедливіше нам переносити все мужньо? (Злат.). – «Знехтувавши осоромлення…» «Нехай Він помер: але навіщо ганебною смертю? Нема для чого іншого, як для того, щоб навчити нас ставити ні в що славу людську» (Злат.). – «Весів праворуч Престолу Божого…» Помічаєш переможну нагороду? Те саме говорить Павло і в іншому посланні (Флп. 2:9-10). Це говорить він про Христа за тілом» (Злат.).

Проф. Лопухін О.П.

Просмотров (13)