Тут Апостол звертається до сильних вірою християн. Нема чого їм намагатися їсти ідоложертвенне м’ясо! Якщо вони думають цим стати ближчими до Бога, то помиляються: ми не стаємо кращими від того, що їмо відому їжу, і нічого не втрачаємо, не споживаючи її. А тим часом тут, при куштуванні, є небезпека спокусити немічного брата. – Ваша свобода. Тут натяк на той принцип, якого трималися багато коринфських християн: «все мені можна!» .

Зважаючи на існування таких християн, сильні вірою не повинні свою свободу виявляти надто відкрито. Вони не повинні їсти ідоложертвенне м’ясо в капищі, бо це може змусити немічного вірою також скуштувати цього м’яса, щоб потім, наодинці з самим собою, жорстоко каятися в такому вчинку. Щоб не згрішити проти брата – немічного християнина – і через це – проти Самого Христа, Апостол згоден зовсім відмовитися від смакування м’яса.

1Кор. 9.1—9.2. Хіба ж я не вільний? Чи ж я не апостол? Хіба я не бачив Ісуса Христа, Господа нашого? Хіба ви, то не справа моя перед Господом?

Апостол ще в останніх віршах VIII глави сказав, що для користі братів своїх він готовий на самозречення. Тепер цю думку він розкриває, але попередньо вважає за потрібне вказати, що в нього є від чого зрікатися, що те, від чого добровільно відмовляється, йому належить насправді. – Чи не апостол я? Здається, правильніше буде це питання поставити, згідно з багатьма стародавніми рукописами, на другому місці, а першим – питання: чи не вільний я? Так буде перехід від VIII глави до IX набагато послідовніший. У попередньому розділі він звертався до людей сильним вірою, які пишалися своєю християнською свободою. У цьому розділі він ставить себе в порівнянні з цими людьми і запитує їх, чи вони не визнають, що він цілком володіє такою свободою? Потім він вказує на те, що він дійсно є апостолом Христа. Оскільки при поставленні Апостола на місце Юди було висловлено вимогу, щоб новий Апостол був серед постійних супутників Христа (Дії 1:22), то Павло говорить, що і він бачив Ісуса Христа, звичайно під час подорожі до Дамаску. Це бачення, як відомо, було посвяченням його в апостольську гідність Самим Христом. Апостол при цьому називає Христа нашим Господом для того, щоб позначити Його як Главу Церкви, Який Один має право закликати когось до апостольського служіння (пор. Гал I:1 і Дії I:26). Це перший доказ істинності його апостольства. Але оскільки противники могли назвати зазначене бачення грою уяви, то Апостол Павло вважає за потрібне дати другий доказ свого апостольства: він вказує на заснування ним Церкви в Коринті, яка є його справою. У чому сила цього доказу? Апостол, як він говорить, з’явився в Коринті слабким, беззахисним. Чи міг він сподіватися, що справа його тут матиме успіх? Ні. Проте, справа його виявилася міцною. – Церква в Коринті була заснована і почала процвітати. Хто ж допоміг йому в цьому випадку, як не Христос – Господь, що покликав його? (справа моя – у Господі).